У метричній книзі костелу села Кобеле-Вельке 7 травня 1867 року охрестили хлопчика на ім'я Станіслав Владислав Реймент — сина сільського органіста Юзефа Реймента, дев'ятої дитини в родині, що жила майже так само бідно, як і селяни навколо. Через тридцять сім років саме цей чоловік, уже під зміненим на французький манір прізвищем Реймонт, отримає Нобелівську премію з літератури «за видатне мистецтво епічного письменника», ставши автором роману, іменем якого сьогодні названо село під Лодзю, де відбувається дія його головного твору. Шлях від сина костельного органіста без жодного формального диплома, крім посвідчення підмайстра кравецького цеху, до нобелівського лауреата — це історія письменника, який спершу втік від кравецтва до мандрівного театру, потім працював сторожем на залізничному переїзді, а писати почав не з амбіції стати класиком, а з банальної життєвої потреби заробити хоч якісь гроші оповіданнями для газет.
Історична трилогія «Рік 1794», яку зараз видає українською видавництво «Апріорі», посідає в бібліографії Реймонта особливе місце: це його останній масштабний проєкт, розпочатий уже після «Хлопів» і Нобелівської премії, який автор так і не встиг завершити повністю за життя — він помер 5 грудня 1925 року, а завершальні розділи третього тому побачили світ лише посмертно. На відміну від селянської епопеї чи індустріального роману про Лодзь, тут Реймонт звертається до конкретного, документально фіксованого відрізка польської історії — 1793–1794 років, часу другого поділу Речі Посполитої й Костюшківського повстання, — і працює вже не з узагальненим селянським чи міщанським типажем, а з реальними історичними постатями та точними військово-політичними подіями, які можна перевірити по архівних джерелах.
Кар'єра до псевдоніма
Дитинство Владислава Реймонта минуло в Тушині під Лодзю, куди сім'я переїхала, коли батько отримав місце органіста в заможнішій парафії; хлопчик змалку слухав материні оповіді — Антоніна Купчинська, походила зі збіднілого шляхетського роду з-під Кракова і мала, за спогадами сина, справжній хист оповідачки, що, ймовірно, і прищепило йому інтерес до наративу задовго до будь-яких літературних амбіцій. Батько прочив синові інший фах: тринадцятирічного Владислава відправили до Варшави, під опіку старшої сестри та її чоловіка, навчатися кравецького ремесла, і 1885 року, склавши іспит та пред'явивши комісії власноруч пошитий фрак, юнак отримав звання підмайстра кравецького цеху — єдиний формальний документ про освіту, який у нього був за все життя.
На кравецтво Реймонт не пропрацював жодного дня. Він утік спершу до мандрівної провінційної трупи, потім повернувся до варшавських «садових театрів», далі рік працював сторожем на залізничному переїзді біля Колушок за шістнадцять рублів на місяць, а 1888-го знову втік — цього разу до Парижа й Лондона в ролі супутника німецького спірита-медіума, і врешті ще раз приєднався до акторської трупи, з якої його зрештою виключили через брак таланту до сцени. Саме в цей мандрівний період, приблизно з 1888 року, Реймонт влаштувався вартовим на станції Ліпце Варшавсько-Віденської залізниці — селище, яке через десятиліття перейменують на Ліпце-Реймонтовські на честь роману, дія якого там розгортається, — і саме тоді почав писати вірші та оповідання, які пропонував газетам за гроші, не маючи жодних ілюзій щодо власного літературного покликання.
Перелом стався 1893 року, коли Реймонт написав нарис «Прощу до Ясної Гори» — опис релігійної прощі до монастиря Ясна Гура, що містив натуралістичні деталі й спостереження, неприйнятні для царської цензури в російській частині Польщі. Текст опублікували в Галичині, під австрійською владою, де цензурні обмеження були м'якшими, — але це створювало ризик для автора, що продовжував жити в Конгресовому Королівстві Польському під російським управлінням. Саме тому під час літературного дебюту Реймонт свідомо змінив написання прізвища з «Реймент» на офранцужене «Реймонт»: дослідник його творчості Казімеж Вика припускав також, що зміна могла бути продиктована бажанням позбутися небажаних діалектних асоціацій із дієсловом «рейментувати», що в говірках означало «лаятися». Під новим іменем вийшли повість «Комедіантка» (1896), роман «Ферменти» (1897), а тоді й «Земля обітована» (1899) та чотиритомний селянський епос «Хлопи» (1904–1909) — саме за нього 1924 року Шведська академія присудила Реймонту Нобелівську премію з літератури, менш ніж за рік до його смерті.
Книги українською
Останній сейм Речі Посполитої
Назва: Останній сейм Речі Посполитої
Автор: Владислав Реймонт
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1913
Жанр: Історичний роман
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУПерший том трилогії розгортається довкола Гродненського сейму 1793 року — зібрання, скликаного під фактичним контролем російських військ, де депутатів примушували мовчазно санкціонувати другий поділ Речі Посполитої на користь Росії та Пруссії; історики називають цей сейм «німим» саме тому, що ратифікацію поділу провели за відсутності відкритого голосування, тиском і залякуванням. Головний герой, Север Заремба, колишній офіцер, що капітулював у програній війні 1792 року на захист Конституції 3 травня, після поразки не складає зброї подумки: він долучається до підпільної змови, спрямованої проти домінування Петербурга в польських справах, і саме через його сприйняття читач бачить закулісну політичну кухню сейму — підкуп, шантаж, зраду частини магнатерії, що пристала до Тарговицької конфедерації заради збереження власних маєтків.
Українською роман вийшов 2025 року у видавництві «Апріорі», 360 сторінок, тверда обкладинка — перший переклад твору українською мовою. Реймонт писав його вже маститим автором, за плечима якого були і «Хлопи», і європейське визнання, тому історичний матеріал тут опрацьований з іншою, дослідницькою ретельністю порівняно з ранньою прозою: у передмовах до польських видань початку XX століття вказувалося, що автор консультувався з архівними матеріалами сеймових протоколів 1793 року. Це не роман про героїзм — навпаки, це історія колективного приниження нації, показана через людину, яка усвідомлює політичну поразку задовго до того, як її усвідомлює сейм.
Не впадай у відчай
Назва: Не впадай у відчай
Автор: Владислав Реймонт
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1914
Жанр: Історична проза
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУЛатинський девіз Nil desperandum! («Не впадай у відчай!»), винесений у назву українського видання, у романі звучить як пароль підпільної змови: якщо перший том був зосереджений переважно в Гродні, то другий суттєво розширює географію — Варшава, Париж, околиці Кракова, де Тадеуш Костюшко вичікує слушного моменту для збройного виступу, і Грабів, родовий маєток Севера Заремби, куди герой повертається між конспіративними місіями. Реймонт вводить у цій частині десятки реальних історичних постатей і паралельно розгортає широку побутову панораму — життя шляхти, міщанства та селянства напередодні повстання, — показуючи суспільство, що політично розколюється саме в момент, коли йому найбільше потрібна єдність.
Українською книга вийшла 2026 року в «Апріорі», 368 сторінок, тверда обкладинка — це другий переклад трилогії цим видавництвом, що вийшов слідом за першим томом. За композицією другий роман відрізняється від першого підвищеною сюжетною динамікою: лінії змовників переплітаються щільніше, а загроза розкриття підпілля наростає паралельно з наближенням історичної розв'язки — Краківської присяги Костюшка 24 березня 1794 року, якою завершується книга й починається власне збройна фаза повстання, показана вже в заключному томі.
Інсурекція
Назва: Інсурекція
Автор: Владислав Реймонт
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1918
Жанр: Історична проза
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУЗаключний том веде читача крізь ключові віхи Костюшківського повстання: від Краківської присяги, битви під Рацлавицями 4 квітня 1794 року, де загони косинерів (селян зі списами й косами, поставленими вертикально) уперше показали боєздатність проти регулярної російської армії, до квітневого повстання у Варшаві, коли міщанство під проводом шевця й міського радника Яна Кілінського вибило російський гарнізон зі столиці. Реймонт свідомо зміщує оптику з магнатів і генералів на волонтерів, міщан і селян-косинерів, а Север Заремба, тепер уже досвідчений змовник, спостерігає, як народний ентузіазм перших перемог поступово натикається на структурну слабкість повстання — брак озброєння, дипломатичну ізоляцію та зрештою військову перевагу двох імперій одразу.
Українською роман вийшов 2026 року в «Апріорі», 344 сторінки, тверда обкладинка, завершуючи переклад усієї трилогії. Символічно, що саме на цьому томі обірвалася письменницька кар'єра автора: Реймонт працював над «Інсурекцією» вже тяжко хворим (він отримав серйозну травму хребта під час залізничної катастрофи ще 1900 року, наслідки якої переслідували його все життя), а фінальні розділи вийшли друком лише посмертним виданням «Гебетнера і Вольфа» 1925 року. Попри поразку повстання, яку роман не приховує й не романтизує, книга завершується не капітуляцією духу, а тим самим гаслом Nil desperandum — переконанням, що збройна поразка 1794 року не поставила крапку, а стала лише першою з більш ніж столітньої низки спроб відновити державність.
Трилогія «Рік 1794» — це не селянський епос і не індустріальна драма, за які Реймонт здобув світове визнання, а спроба нобелівського лауреата в останні роки життя звернутися до документованої історичної катастрофи власної нації й показати її не через постаті великих полководців, а через долю одного дрібношляхетського змовника, що проходить шлях від Гродненського приниження через паризьке й краківське підпілля до варшавських барикад. Читати три книги варто саме в порядку виходу, оскільки Реймонт вибудовує їх як єдину наростаючу хвилю: перший том фіксує політичну капітуляцію, другий — визрівання спротиву, третій — його збройний, хоч і приречений, вияв, а наскрізний образ Севера Заремби залишається тим сполучним елементом, який утримує масштабне історичне полотно на рівні однієї впізнаваної людської долі.
Твори Владислава Реймонта можна знайти в каталозі книгарні На Переломі.
