Філіп Кіндред Дік народився 16 грудня 1928 року в Чикаго разом із сестрою-двійнятком Джейн Шарлоттою Дік, яка через недоношеність померла лише за шість тижнів по тому, 26 січня 1929-го, — і ця втрата, за одностайним визнанням його біографів, стала наскрізним мотивом "привида-двійника" в десятках його пізніших текстів, від "Убіка" до "Лийтеся, сльози, сказав полісмен". Дік похований поруч із сестрою на кладовищі у Форт-Морган, штат Колорадо, попри те що прожив майже все своє доросле життя в Каліфорнії — спершу в Берклі, потім у Пойнт-Рейєсі й нарешті у Санта-Ані, де й помер 2 березня 1982 року, лише за кілька місяців до прем'єри "Той, що біжить по лезу" — екранізації "Чи мріють андроїди про електричних овець?", яка зробила його ім'я відомим далеко за межами вузького кола шанувальників наукової фантастики.
За життя Дік був відомий насамперед як плідний, але комерційно недооцінений автор паперових видань за 35 центів; сьогодні ж його бібліографія — 44 романи й понад 120 оповідань, написаних здебільшого в 1950–1970-х роках, — читається як послідовне дослідження одного питання, сформульованого ним самим: що саме робить реальність реальною, а людину — людиною, якщо і те, і те можна підробити, симулювати чи стерти. Ця стаття розглядає українське чотиритомне "Повне зібрання короткої прози" видавництва Жупанського, а також десять романів, виданих КОМУБУК, — від дебютної "Сонячної лотереї" 1955 року до посмертно культового "Валісу".
Кар'єра до псевдоніма
Дік почав писати ще підлітком: перші вірші та оповідання він надсилав під псевдонімами до сторінки "Young Author's Page" газети Berkeley Gazette в середині 1940-х, а закінчивши Berkeley High School 1947 року, недовго провчився в Каліфорнійському університеті в Берклі, звідки пішов, не здобувши диплома. У 7 років у нього діагностували розлад харчової поведінки й направили до спеціальної школи з підозрою на можливу шизофренію — епізод, що започаткував десятиліття тривожних розладів і панічних атак, які згодом він відкрито вплете в тексти на кшталт "Затьмарення". Професійний дебют відбувся 1952 року з продажу оповідання "Руг" (Roog), а перший роман, "Сонячна лотерея", вийшов 1955-го у видавництві Ace Books після того, як редактор Дональд Волльхайм особисто зажадав другої редакції рукопису, скоротивши до десяти тисяч слів і дописавши близько семи тисяч нових.
Особисте життя Діка було таким же нестабільним, як реальність у його прозі: він одружувався п'ять разів — Джанет Марлін (1948, шлюб протримався лічені місяці), Клео Апостолідес (1950–1959), Енн Вільямс Рубенштайн (1959–1965), Ненсі Хакетт (1966–1972) і Лесі (Тесса) Басбі (1973–1977), — і саме напруження від чергового розлучення й фінансової скрути 1963–1964 років, за словами самого автора, живило параноїдальну атмосферу таких романів, як "А тепер зачекайте до минулого року". У середині 1960-х Дік почав вживати амфетаміни для підтримки темпу писання (за різними роками він видавав по два-три романи), а також експериментував з ЛСД, — і саме залежність від стимуляторів, що супроводжувала його до кінця життя, лягла в основу найособистішого й найтяжчого його тексту, "Затьмарення", присвяченого друзям, чиї тіла й розум наркотики зруйнували назавжди.
Третя, найзагадковіша фаза його життя почалася 1974 року з серії видінь, які сам Дік датував лютим і березнем того року (скорочено "2-3-74"): йому явилися рожеві промені інформації, візія Римської імперії, що нібито ніколи не закінчувалась, і відчуття, що частина його свідомості — грецькомовний гностик на ім'я Тома — існує паралельно з ним. Наступні вісім років, аж до самої смерті, Дік вів "Екзегезу" — багатотисячосторінковий щоденник спроб раціонально пояснити пережите, частина якого стала сировиною для роману "Валіс", де альтер-его автора, Горславер Фет (дослівний переклад його ж прізвища "Philip" — "любитель коней" грецькою, "Dick" — зменшувальне від "Річард", тож "Horselover Fat" — жартівливий автопереклад власного імені), намагається розібратися, чи було одкровення божественним, психотичним епізодом чи витвором штучного інтелекту-супутника. Нагородна історія при цьому лишалася скромною порівняно з посмертною славою: Х'юго за "Людину у високому замку" (1963), премія Джона В. Кемпбелла-меморіальна за "Лийтеся, сльози, сказав полісмен" (1975) і британська BSFA за "Затьмарення" (1978) — і лише 1983 року, вже по смерті автора, конвент Norwescon заснував окрему Премію імені Філіпа К. Діка за найкращий фантастичний роман, що вперше вийшов у паперовому форматі в США.
Повне зібрання короткої прози
Повне зібрання короткої прози. Том 1
Перший том зібрання, що охоплює оповідання 1947–1952 років, документує Діка ще до того, як він знайшов фірмовий голос: тут є і його найперші літературні спроби на кшталт "Стабільності" (де крилатий Роберт Бентон отримує машину часу) чи "Черепа" (контрабандист, відправлений у минуле з завданням убити самого себе), і вже цілком зрілі тексти на кшталт "Другої моделі" — оповідання про роботів-"кігтів", що самовідтворюються й мімікрують під поранених людей на полі бою постатомної війни, яке 1995 року екранізували під назвою "Screamers".
Том упорядковано хронологічно, а не тематично, тож читач бачить не добірку "найкращого", а буквальну лабораторію становлення письменника: як з простих, майже учнівських сюжетів про мандрівки в часі поступово проростає фірмова недовіра Діка до стабільності будь-якої реальності, що за кілька років вилиється в романи на кшталт "Звихнутого часу".
Повне зібрання короткої прози. Том 2
Другий том охоплює 1952–1954 роки й містить 35 творів у перекладі Ігоря Гарніка та Єгора Полякова — саме цей період дав Діку три сюжети, що згодом стали основою голлівудських фільмів: "Бригада налаштування" (Adjustment Team, екранізована 2011 року як "Той, хто змінює реальність" з Меттом Дейморном), "Самозванець" (Impostor, про людину, яку звинувачують у тому, що вона насправді андроїд-бомба з фальшивими спогадами) і "Золотий чоловік" (The Golden Man, основа фільму "Пророк" 2007 року з Ніколасом Кейджем).
Саме в цьому томі остаточно формується характерний для Діка прийом: звичайна людина в бюрократичній машині раптом виявляє, що вся структура влади довкола неї — фальшива декорація, а не сама історія про технології, — і цей прийом за кілька років переросте в повноформатні романні конструкції.
Повне зібрання короткої прози. Том 3
Третій том зібрання охоплює довший період, 1954–1963 роки, і містить 23 твори в перекладі Єгора Полякова та Ганни Гнедкової, включно з авторськими примітками самого Діка. Найвідоміший текст тому — "Звіт меншості" (Minority Report), основа однойменного фільму Стівена Спілберга 2002 року про систему запобіжного правосуддя на основі передбачень трьох мутантів-провидців, а також "Автофаб" (Autofac), екранізований 2017 року як восьмий епізод серіалу Channel 4 "Електричні сни Філіпа К. Діка".
Хронологічно цей том фіксує перехід Діка від коротких форм до роману як основного інструменту: саме в ці роки виходять "Звихнутий час" і "Людина у високому замку", і короткі тексти тому явно демонструють, як письменник напрацьовує окремі елементи (передбачення майбутнього, автоматизовані системи виробництва, що вийшли з-під контролю), які згодом розгорнуться на повний роман.
Повне зібрання короткої прози. Том 4
Завершальний, четвертий том у перекладі Ганни Гнедкової та Євгена Кириченка-Годунова охоплює 1963–1980 роки — найпізніший і найексцентричніший період короткої прози Діка, коли він уже здебільшого писав романи, а до оповідань звертався рідше й вибірковіше. Головна перлина тому — "Ми пригадаємо це для вас гуртом" (We Can Remember It for You Wholesale), історія про службу імплантації фальшивих спогадів про подорож на Марс, яка лягла в основу фільму "Total Recall" 1990 року з Арнольдом Шварценеггером; поруч із нею — менш відомі, але не менш характерні тексти на кшталт "Дорогоцінного артефакту" (Precious Artifact) і "Синдрому відступу" (Retreat Syndrome).
Українське видання цього тому вийшло 2024 року й підсумувало дев'ятирічний проєкт видавництва Жупанського — перемовини про права почалися ще 2016-го, — зробивши "Повне зібрання короткої прози" Діка українською мовою повністю завершеним чотиритомним циклом.
Окрім короткої прози, в українському перекладі видавництва КОМУБУК вийшло десять романів Діка — від дебютної "Сонячної лотереї" до посмертно культового "Валісу", які й формують основний канон його творчості для нового покоління читачів.
Сонячна лотерея
Дебютний роман 1955 року розгортається 2203 року, коли влада над Сонячною системою визначається не спадковістю чи виборами, а системою "Мінімакс" — випадковим жеребкуванням, що обирає Квізмайстера, чию посаду за законом дозволено оскаржувати через легалізоване й транслюється в прямому ефірі замах. Тед Бентлі, звільнений біохімік, присягає на вірність чинному Квізмайстеру Різу Веррику саме в момент, коли жереб несподівано передає посаду шістдесятитрирічному електрику Леону Картрайту — і Веррик будує андроїда-вбивцю Кіта Пеллінга, у чию оболонку почергово вселяють свідомості різних людей, щоб обманути телепатичний захист жертви.
Паралельна сюжетна лінія — пошуки міфічної десятої планети "Вогняний Диск" послідовниками зниклого пророка Джона Престона — вводить у прозу Діка мотив релігійного культу, що ґрунтується на непідтвердженому одкровенні, тему, до якої він повертатиметься до самого "Валісу". Роман, за визнанням самого Діка в листах, пройшов через вимогу видавця Ace Books скоротити перший варіант рукопису на десять тисяч слів, перш ніж отримав дозвіл на друк.
Звихнутий час
Реджел Гамм заробляє на життя тим, що щодня перемагає в газетному конкурсі "Де опиниться маленький зелений чоловічок наступного разу?", живучи у мирному передмісті 1959 року з сестрою Марго та її чоловіком Віком Нільсоном, — аж поки навколо не почнуть відбуватися дрібні аномалії: зникають кіоски з газованою водою, замінені клаптиками паперу з написом, сусідка місіс Кайтельбайн запрошує його на заняття із цивільної оборони, де демонструють модель підземного військового заводу, що видається йому моторошно знайомою.
Фінальне викриття перевертає все: насправді на дворі не 1959-й, а 1998 рік, Земля воює з місячними колоністами за незалежність, а "конкурс" Гамма — замаскована система, що використовує його рідкісний талант передбачення для розрахунку траєкторій ракетних ударів; коли Гамм усвідомлює правду, він вирішує емігрувати на Місяць і стати на бік колоністів. Роман, опублікований 22 квітня 1959 року, вважається прямим літературним попередником фільму "Шоу Трумана" (1998) — паралель, яку регулярно проводять кінокритики, хоча Дік про цей фільм, звісно, знати не міг.
Людина у високому замку
Дія розгортається 1962 року в Америці, де Німеччина й Японія перемогли у Другій світовій війні: Західне узбережжя окуповане Японією (де торговець антикваріатом Роберт Чілдан продає підробні "автентичні" американські артефакти японським колекціонерам), Схід — під контролем нацистської Німеччини, а посередині лежить буферна Скелясто-гірська держава. Усередині роману існує заборонена книга "Сарана більше не підійметься" авторства Готорна Абендсена — альтернативна історія в альтернативній історії, де Союзники насправді перемогли, і саме до неї звертаються персонажі через ворожіння на "І цзін" (Книзі Перемін), яку Дік і сам консультував під час написання роману, буквально кидаючи монети за кожне сюжетне рішення.
Роман приніс Діку премію Х'юго за найкращий роман 1963 року — єдину премію Х'юго за всю його кар'єру — і залишається найчастіше згадуваним прикладом "жанру альтернативної історії" в англомовному літературознавстві; лінія японського чиновника пана Тагомі, що переживає власне тимчасове "просвітлення" й бачить фрагмент нашої реальної історії, передбачає релігійно-містичні одкровення пізніших романів Діка за десятиліття до "2-3-74".
Три стигмати Палмера Елдрича
На колонізованому Марсі поселенці рятуються від нестерпної одноманітності побуту за допомогою міні-лялькових "розкладок Перкі Пет" і галюциногену Кан-Ді, який виробляє й контролює магнат Лео Булеро через свого підлеглого-провидця Барні Мейєрсона; коли з міжзоряної подорожі повертається загадковий Палмер Елдрич із механічними очима, сталевими зубами й штучною рукою (три "стигмати" з назви), він привозить новий, значно потужніший наркотик Чу-Зет, що обіцяє не просто галюцинацію, а цілковиту, невідворотну зміну самого відчуття реальності — і, можливо, одержимість користувача чужою, позаземною свідомістю.
Дік писав роман 1964 року в розпал власного експериментування з психоделіками, і саме тому текст читається не як застереження ззовні, а як звіт зсередини: межа між "справжнім" маренням і об'єктивною реальністю в романі так і не проводиться остаточно, залишаючи відкритим питання, чи не є весь видимий світ уже продуктом чиєїсь "розкладки", яку хтось інший контролює.
А тепер зачекайте до минулого року
Доктор Ерік Світсент, хірург штучних органів магната Верджила Аккермана, опиняється особистим лікарем Джино Моллінарі на прізвисько Кріт — Генерального секретаря Землі, яка воює у складі союзу з людиноподібними чужинцями 'Старменами проти комахоподібних рігів, і чиє здоров'я руйнується й дивовижно відновлюється в абсолютно незрозумілому ритмі. Дружина Еріка, Кеті, підсідає на щойно синтезований наркотик JJ-180 інопланетного походження, що переносить користувача в часі, а потім, у нападі помсти за їхній розпад шлюбу, підмішує його й самому Еріку — після чого обидва починають стрибати між альтернативними лініями майбутнього, не завжди певні, чи те, що вони бачать, взагалі стосується їхньої власної часової лінії.
Роман 1966 року — один із текстів, де Дік найвідвертіше препарує власний досвід невдалих шлюбів (Кеті Світсент критики традиційно вважають портретом третьої дружини автора, Енн), а політична лінія навколо Моллінарі, що симулює смерть на переговорах, аби виграти час для Землі, є однією з найгостріших політичних сатир у ранній творчості письменника.
Чи мріють андроїди про електричних овець?
У постатомному Сан-Франциско, де живі тварини стали розкішшю, а бракує їх — компенсують електричними імітаціями, мисливець за головами Рік Декард полює на втікачів-андроїдів моделі "Некс-6" за допомогою тесту Войта-Кампфа, що вимірює емпатійну реакцію на провокативні питання, — тесту, вразливість якого демонструє андроїдка Рейчел Розен, здатна пройти перевірку майже без помилки. Паралельно бідний на інтелект Джон Ізидор переховує втікачів у своїй порожній багатоквартирній будівлі, а колективна релігія мерсеризм пропонує громадянам емпатичну "коробку", що синхронізує їхні страждання зі стражданнями пророка Вілбура Мерсера, який, як виявляється в романі, теж може бути фальсифікацією.
Опублікований 1968 року роман приніс Діку скромний комерційний успіх за життя, але 1982-го, за кілька місяців після смерті автора, ліг в основу фільму Рідлі Скотта "Той, хто біжить по лезу" — і саме після цієї екранізації світовий тираж роману зріс на порядки, зробивши питання "чи можуть штучні істоти відчувати емпатію" одним із найпоширеніших філософських тропів масової культури XXI століття.
Убік
Після вибуху на Місяці, що нібито вбиває главу антителепатичної агенції Ґлена Рансітера, його підлеглий Джо Чип і решта команди "інерціалів" виявляють, що фізична реальність довкола них поступово регресує: сигарети розсипаються на порох, гроші застарівають, автомобілі перетворюються на моделі десятирічної давнини, — а єдиним рятунком стає загадковий аерозоль "Убік", реклама якого щоразу передує кожному розділу пародією на побутову рекламу 1950-х. Лише наприкінці розкривається, що насправді мертвий не Рансітер, а сам Чип разом з рештою команди — усі вони перебувають у стані "напівжиття" (замороженої, уповільненої посмертної свідомості), а розпад реальності є буквальним розпадом їхнього спільного, дедалі слабшого ментального поля.
Роман 1969 року журнал Time включив до свого списку "100 найкращих англомовних романів 1923–2005 років" (2005) — рідкісне визнання для тексту, що на момент виходу залишався звичайним жанровим виданням у м'якій обкладинці, і сьогодні вважається однією з найвитонченіших метафізичних головоломок Діка про природу смерті й пам'яті.
Лийтеся, сльози, сказав полісмен
Джейсон Тавернер, найпопулярніший телеведучий і співак поліцейської держави майбутнього, прокидається одного ранку в готельному номері й виявляє, що жодного запису про нього не існує в жодній базі даних, а колишні знайомі щиро не пам'ятають, хто він такий, — у світі, де відсутність посвідчення особи означає негайний арешт на кожному блокпосту. Розслідування його "анульованої" ідентичності перетинається з особистою драмою поліцейського генерала Фелікса Бакмана, чиї стосунки із сестрою-коханкою Аліс становлять окрему, не менш моторошну лінію роману.
Це єдиний роман Діка, номінований одночасно на Х'юго й Небулу, а перемогу він здобув у премії Джона В. Кемпбелла-меморіальній за найкращий роман 1975 року — визнання, що прийшло після кількох років, коли критична репутація автора зростала значно швидше за його реальні продажі, а сам роман став першою книгою письменника, опублікованою після тривалого періоду мовчання.
Затьмарення
Поліцейський під прикриттям Боб Арктор, відомий начальству лише під кодовим ім'ям Фред і захищений "костюмом-мутантом", що безперервно змінює його зовнішність і голос навіть перед колегами, розслідує мережу розповсюдження руйнівної Субстанції Д — і поступово, вживаючи той самий наркотик для підтримки прикриття серед друзів-наркоманів Джима Барріса, Лакмана й Донни Готорн, втрачає здатність розрізняти дві половини мозку, а разом з нею й власну особистість.
Роман 1977 року — найособистіший текст Діка: у післямові автор перелічує поіменно друзів, чиї тіла й розум наркотики зруйнували назавжди, включаючи самого себе під позначенням постійного панкреатичного ушкодження, і саме ця пряма автобіографічність, підтверджена премією BSFA за найкращий роман 1978 року, відрізняє "Затьмарення" від будь-якого іншого антинаркотичного роману написаного зовнішнім спостерігачем, а не учасником подій.
Валіс
Оповідач на ім'я Горславер Фет (жартівливий буквальний автопереклад імені й прізвища самого Діка грецькою та німецькою) намагається раціонально осмислити власне містичне одкровення 1974 року — рожевий промінь інформації, видіння Римської імперії, що ніколи не закінчувалась, і відчуття паралельного існування давнього гностика на ім'я Тома, — водночас переглядаючи аматорський фільм "Валіс" (абревіатура від Vast Active Living Intelligence System), що, можливо, документує той самий досвід, пережитий іншими людьми.
Роман 1981 року, перший том незавершеної "трилогії Валіс" (за ним підуть "Божественне вторгнення" і "Трансміграція Тімоті Арчера"), літературознавці одностайно читають як пряму художню обробку восьмитисячосторінкової "Екзегези" — щоденника, який Дік вів до самої смерті 1982 року, так і не встановивши для себе остаточно, чи було пережите ним божественним одкровенням, психотичним епізодом, чи, за однією з версій самого автора, сигналом від штучного супутника-розуму, захованого на орбіті ще з часів раннього християнства.
Разом ці чотирнадцять текстів — від учнівських оповідань 1947 року до посмертної гностичної сповіді "Валісу" — складають не просто бібліографію плідного автора паперових видань, а безперервний, майже сорокарічний експеримент над одним питанням: як відрізнити справжнє від симульованого, коли інструменти, якими ми перевіряємо реальність — пам'ять, емпатія, навіть власна ідентичність, — самі можуть виявитися черговою підробкою.
Книги Філіпа К. Діка доступні в каталозі книгарні На Переломі.
