«Доки кава не охолоне» (яп. コーヒーが冷めないうちに) народилася не як роман, а як п'єса: 2010 року Тосікадзу Кавагуті, на той момент передусім драматург і режисер, поставив її на сцені, а 2013-го вона отримала гран-прі 10-го театрального фестивалю Суґінамі в Токіо — регіональної, але поважної драматургічної премії. У прозу історію перетворив не сам автор із власної ініціативи, а редактор видавництва, який побачив виставу 2011 року й переконав Кавагуті переписати її романом; лише в грудні 2015-го книжка вийшла друком у видавництві Sunmark і того ж року номінувалася на Премію книгарів Японії (本屋大賞) — одну з найвпливовіших літературних відзнак країни, яку присуджують не критики, а самі продавці книжок. Відтоді світовий наклад лише першого роману перевищив мільйон примірників, 2018-го історію екранізували в Японії, а англійський переклад Джеффрі Труссело вийшов 2019-го у британському видавництві Picador.
Українською серію видає «Клуб сімейного дозвілля»: перша книга з'явилася 2020 року в перекладі Наталії Гоїн, і станом на сьогодні перекладено вже всі п'ять романів циклу. Назва кав'ярні «Funiculi Funicula» — не випадкова прикраса, а пряма цитата неаполітанської пісні 1880 року «Funiculì, Funiculà», написаної на честь відкриття фунікулера на Везувії; в Японії мелодія стала масово впізнаваною після того, як 1982 року її виконав Харуомі Хосоно — співзасновник культової електронної групи Yellow Magic Orchestra. Сама механіка подорожей у часі в текстах Кавагуті підкреслено бюрократична, майже нудна за задумом: повернутися можна лише в те саме крісло, з якого щодня ненадовго встає мовчазна жінка-привид у білій сукні; вставати з крісла під час подорожі не можна; будь-яка дія в минулому не змінює теперішнього; і повернутися треба, доки кава не охолоне. Це не недогляд сценариста, а свідоме структурне рішення: жорсткі, майже канцелярські правила зміщують увагу з того, що можна змінити зовні, на те, що змінюється всередині людини, яка сідає в те крісло.
Кар'єра до «Доки кава не охолоне»
Тосікадзу Кавагуті народився 3 квітня 1971 року в Осаці. Батько помер, коли він був ще дитиною. У старших класах школи він захопився мангою і мріяв стати мангакою — одна з його робіт навіть привернула увагу видавця, але так і не вийшла друком. У двадцять два роки, замість продовжувати спроби в манзі, Кавагуті прийшов у театр — спершу як актор, згодом як продюсер, драматург і режисер театральної трупи «Sonic Snail» (ソニック・スネイル), а пізніше заснував і очолив власну компанію Kawaguchi Productions.
Як драматург Кавагуті написав, окрім «Доки кава не охолоне», п'єси «Couple», «Sunset Song» і «family time» — тексти, що лишилися відомими здебільшого в межах японської театральної спільноти, на відміну від пізнішого прозового бестселера. Саме досвід сценічної роботи, за словами самого автора, визначив структуру майбутнього роману: кожна історія в кав'ярні побудована як окрема сценка з чітким входом, кульмінацією й виходом персонажа — драматургічна економія, незвична для прозаїка-початківця, але природна для людини, що роками писала для сцени. 2013 року п'єса «Доки кава не охолоне» здобула гран-прі 10-го театрального фестивалю Суґінамі, і саме цей успіх привернув увагу видавничого редактора.
2011 року той-таки редактор побачив виставу й переконав Кавагуті спробувати переписати її прозою — процес, що забрав кілька років і завершився публікацією в грудні 2015-го (видавництво Sunmark, 348 сторінок). Під час роботи над прозовим текстом Кавагуті, за власним зізнанням, усерйоз захопився культурою кави — деталь, яка пояснює гастрономічну точність описів у книжках, нетипову для автора, що прийшов у літературу з театру, а не з ресторанного бізнесу. Роман номінувався на Премію книгарів Японії, 2018 року вийшла його японська кіноекранізація, а 2019-го — англійський переклад Джеффрі Труссело у видавництві Picador, після чого продажі перевищили мільйон примірників по всьому світу. 2021 року було оголошено про підготовку телевізійної адаптації студіями SK Global і The Jackal Group (продюсери «Шаленстких багатих азіатів») — проєкт, офіційний реліз якого станом на сьогодні ще не підтверджено.
Книги українською
Доки кава не охолоне
Перша книга циклу (2015) знайомить із самою кав'ярнею «Funiculi Funicula» — закладом у токійському провулку, що подає каву вже понад століття, — і з жінкою на ім'я Фуміко Кійокава, яку щойно покинув хлопець Ґоро Катада, що переїжджає до Америки; вона хоче ще раз із ним поговорити, знаючи наперед, що це нічого не змінить. Серед інших відвідувачів — дружина, що прагне отримати від чоловіка листа, поки хвороба Альцгеймера остаточно не стерла його пам'ять про неї, і офіціантка кав'ярні Кей, вагітна, яка вирушає не в минуле, а в майбутнє — побачити свою ще не народжену доньку дорослою.
Українське видання КСД (2020, 240 сторінок, переклад Наталії Гоїн) відкрило серію для українського читача й лишається найбільш перекладеною та обговорюваною книжкою циклу — саме на ній тримається порівняння з такими творами, як «Дружина мандрівника у часі» Одрі Ніффенеггер, яке часто наводять у маркетингових описах. На відміну від класичних історій про подорожі в часі, тут неможливість щось змінити — не перешкода, яку долає герой, а вихідна умова, з якою треба навчитися жити.
Доки не розкриється брехня
Друга книга циклу (в оригіналі — «Tales from the Café», 2017): закоханий чоловік із невиліковним діагнозом вирушає не в минуле, а в майбутнє, щоб дізнатися, яким буде життя коханої без нього; старий детектив шукає нагоди повернутися в минуле заради єдиного шансу зробити щасливою власну дружину; син, який не встиг попрощатися з матір'ю перед її смертю, готовий віддати що завгодно за ще одну розмову з нею.
Українською КСД видало книгу під назвою «Доки не розкриється брехня. Солодка кава — гіркі таємниці» — локалізований заголовок, що не є буквальним перекладом англійської назви «Tales from the Café», а радше маркетинговим рішенням видавництва, орієнтованим на впізнаваність серії. Її часто оминають у побіжних оглядах творчості Кавагуті, які одразу переходять від дебюту до пізніших книжок, хоча саме тут вперше з'являється тема подорожі в майбутнє, а не лише в минуле, — прийом, який автор розів'є далі в наступних частинах.
Доки ваша пам'ять не згасне
Третя книга (2018) переносить дію з Токіо на Хоккайдо, до кав'ярні «Донна Донна», якою в час відсутності матері Юкарі керує її син Нагаре; серед персонажів — семирічна донька офіціантки Кадзу на ім'я Сачі, що тепер сама володіє здатністю подорожувати в часі. Чотирьох нових відвідувачів об'єднує не бажання щось виправити, а нездатність вимовити ключові слова: дочка, що так і не сказала покійним батькам «ти йолоп»; комік, що не наважився запитати дружину «ти щаслива?»; молодша сестра, що не встигла сказати «пробач»; юнак, що не зміг зізнатися «ти мені подобаєшся».
Українське видання КСД (переклад Наталії Гоїн) продовжує серію після зміни локації, і саме ця зміна — з добре знайомої «Funiculi Funicula» на нову кав'ярню з новими персонажами — стала для частини читачів найбільш дискусійним рішенням автора. Тональність тексту тут відчутно темніша за попередні книги: кілька історій прямо торкаються теми суїцидальних думок персонажів у минулому, і Кавагуті свідомо уникає моралізаторства, зосереджуючись на тому, як саме людина доходить до точки, з якої заговорити стає неможливо.
Доки ми не попрощаємось
Четверта книга (2021) повертає дію назад до токійської «Funiculi Funicula» й додає до галереї відвідувачів археолога-мандрівника Мондзі Кадокуру, чия дружина впала в кому через нещасний випадок, що стався, поки він був у чергової експедиції; подружжя Муцуо та Сунао, які оплакують золотистого ретривера Аполлона — пес помер у тринадцять років саме тієї миті, коли Сунао, виснажена доглядом за ним, ненадовго заснула; Ґоро, що не наважується відповісти на пропозицію одруження від Харуки; і доньку, яка власними словами відштовхнула від себе батька.
КСД видало переклад під назвою «Доки ми не попрощаємось», що точно відповідає оригінальній англійській «Before We Say Goodbye». Показово, що серед чотирьох історій цієї книги вперше в серії з'являється прощання не з людиною, а з домашньою твариною, — розширення емоційного регістру, яке рецензенти англомовних видань відзначали як одну з причин, чому саме цей том багато читачів серії називають своїм улюбленим.
Доки ми не забули доброту
П'ята, наразі остання перекладена українською книга циклу (в оригіналі «Before We Forget Kindness», 2023): батько, який не зміг дати згоду на весілля доньки; жінка, що так і не подарувала шоколад на День Валентина людині, яку кохала; хлопчик, що хоче показати свою усмішку батькам, які розлучилися; і дружина, яка тримає на руках дитину без імені, — деталь, що натякає на трагедію, розкриту лише всередині самої історії.
Українське видання КСД завершує (на цей момент) серію для україномовного читача. У контексті всієї бібліографії ця книга повертається до вихідної для першого роману інтонації — без експериментів із локацією чи різким загостренням тем, які визначали два попередні томи, — що можна прочитати і як свідоме закруглення циклу, і як ознаку того, що формула серії досягла межі свого природного розвитку без втрати впізнаваності.
Разом п'ять романів цього циклу — це не п'ять варіацій одного трюка, а послідовне розширення однієї суворої структурної ідеї: незмінне минуле, одне крісло, час, обмежений температурою чашки кави. Від дебюту, народженого зі сценічної п'єси 2010 року, через експеримент зі зміною локації в третій книзі до розширення емоційного діапазону в четвертій і п'ятій — Кавагуті послідовно тестує, скільки різних людських історій витримує одна й та сама жорстка рамка, не ламаючи її жодного разу заради сюжетної зручності. Саме ця дисципліна, а не сентиментальність сама собою, і відрізняє його кав'ярню від десятків подібних історій про машини часу, які легко дозволяють героям переписати минуле.
Твори Тосікадзу Кавагуті можна знайти в каталозі книгарні На Переломі.
