Іван Багряний помер 25 серпня 1963 року в західнонімецькому санаторії Блазін у Шварцвальді, так і не побачивши незалежної України, — а Національну премію імені Тараса Шевченка йому присудили лише 1992 року, посмертно, через двадцять дев'ять років після смерті й через рік після того, як країна, за яку він боровся пером і зброєю, нарешті здобула незалежність. Цей розрив у часі — не бюрократична випадковість, а точний відбиток долі письменника, чиї головні книги десятиліттями існували в СРСР лише як конфісковані речові докази у слідчих справах НКВС, тоді як мільйони читачів на батьківщині автора не мали й гадки про його існування.
Справжнє ім'я письменника — Іван Павлович Лозов'яга (у деяких документах — Лозов'ягін); псевдонім «Багряний» він обрав, найімовірніше, під впливом Миколи Хвильового, чиєю улюбленою епітетою для позначення революційно-романтичного пориву було саме слово «багряний» — колір крові, вогню й досвітньої зорі водночас. Це не просто гучний творчий псевдонім: усе життя автора — арешт, одинадцять місяців харківської внутрішньої тюрми, п'ятирічне заслання на Далекому Сході, повторний арешт, окупація, вимушена еміграція — стало послідовним підтвердженням обраного імені, а його проза перетворила особистий досвід в'язня сталінської системи на документальне свідчення, якому за життя автора не було рівних серед українських письменників діаспори.
Кар'єра до псевдоніма
Іван Павлович Лозов'яга народився 2 жовтня (за старим стилем — 19 вересня) 1906 року в Охтирці Харківської губернії (нині Сумська область) у родині муляра Павла Петровича Лозов'яги; мати, Євдокія Іванівна Кривуша, походила із заможного селянського роду із села Куземин під Охтиркою. Творчі здібності виявилися рано й войовничо: за власним пізнішим спогадом, писати вірші — і одразу українською — він почав ще в російській церковноприходській школі з протесту проти вчителів, які зневажливо називали його «мазепинцем» за те, що він рахував так, як навчила мати, а не так, як велів шкільний канон. Здобувши освіту в Краснопільській художньо-керамічній школі, а згодом у Київському художньому інституті, Багряний 1925 року дебютував збіркою оповідань «Чорні силуети» під ранішим псевдонімом «Полярний», а 1929-го видав власним коштом в Охтирці поему «Ave Maria» — тираж на 90 відсотків розійшовся ще до офіційної заборони, причому цензуру розгнівав не так зміст поеми, як передмова у формі листа до редактора з відкритим протестом проти свавілля радянської цензури.
16 квітня 1932 року Багряного заарештували; після одинадцяти місяців у харківській внутрішній тюрмі НКВС — неподалік від Будинку письменників «Слово» — його вислали на п'ятирічне заслання на Далекий Схід. Саме цей особистий досвід — не абстрактне уявлення, а реально пережиті місяці серед тайги й таборового конвою — ляже в основу «Тигроловів» через дванадцять років. Повернувшись після відбуття терміну, письменник недовго тішився свободою: 16 червня 1938 року його заарештували вдруге, і лише 2 квітня 1940-го звільнили — офіційно через хворобу легенів і брак доказів для нового засудження. 1940–1942 років Багряний мешкав в Охтирці, а під час німецької окупації редагував місцеву газету «Голос Охтирщини»; 1942-го його заарештували вже німці, та невдовзі звільнили, після чого письменник подався в Західну Україну, а звідти — в еміграцію до Німеччини.
Саме в таборах для переміщених осіб (Ді-Пі) — спершу в Новому Ульмі, потім у Гарміш-Партенкірхені — Багряний написав більшість своїх головних творів. Роман «Звіролови» він створив усього за чотирнадцять днів 1944 року, проте чернетка залишилася на території СРСР, і після переїзду до Німеччини авторові довелося відновлювати текст цілком з пам'яті — цю відновлену версію 1946 року видало власне видавництво письменника «Прометей» у Новому Ульмі під новою назвою «Тигролови». У повоєнній еміграції Багряний став не лише плідним прозаїком, а й політичним лідером: очолював Українську національну раду, писав гострополітичну публіцистику — зокрема памфлет «Чому я не хочу вертатись у СРСР?» (1946), — і паралельно готував матеріал для задуманої, але так і не завершеної епопеї-тетралогії «Буйний вітер» про долю українського молодого покоління в передвоєнні й воєнні роки. Письменника посмертно реабілітували 1991 року, а 1992-го він став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка — нагороди, яку сам за життя отримати не встиг.
Книги українською
Тигролови
Назва: Тигролови
Автор: Іван Багряний
Видавництво: КСД
Рік виходу оригіналу: 1944 / 1946
Жанр: Пригодницький роман
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУДвадцятип'ятирічний інженер-авіатор Григорій Многогрішний, нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного, засуджений на двадцять п'ять років ув'язнення, під час етапування ешелоном смерті через Сибір стрибає на повному ходу потяга в тайгу — «дев'яносто дев'ять шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув». Знесиленого й пораненого його підбирає родина українських переселенців Сірків — батько Денис, мати Сірчиха, син Гриць і донька Наталка, — і саме в цій родині, серед полювання на тигрів і буденної праці на далекосхідній заставі, Многогрішний вперше за роки ув'язнення відчуває себе живою людиною, а не номером у слідчій справі. Полювання на втікача очолює майор НКВС Медвин — «новітній тигролов» системи, — і роман будується на дзеркальному протиставленні двох мисливців: одного, що ловить тигрів заради виживання родини, і другого, що полює на людину заради виконання плану.
Роман написаний за чотирнадцять днів 1944 року під назвою «Звіролови»; після того як чернетка лишилася в СРСР, Багряному довелося відтворювати текст із пам'яті вже в Німеччині, і саме цю відновлену версію 1946 року видали під остаточною назвою «Тигролови» — зміна заголовка не косметична: слово «тигролови» одразу вказує на подвійне полювання, що визначає всю структуру сюжету. Книжку тричі перевидавали українською, перекладали англійською (у США, Канаді й Британії), німецькою та нідерландською мовами; Володимир Винниченко, прочитавши роман, пророкував авторові велике творче майбутнє, а дослідник «Розстріляного відродження» Юрій Лавріненко (Дивнич) стверджував, що саме «Тигролови» «зробили велике діло» для визнання Багряного на еміграції.
Сад Гетсиманський
Назва: Сад Гетсиманський
Автор: Іван Багряний
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1950
Жанр: Роман-документ
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУМолодий інженер-авіаконструктор Андрій Чумак, наймолодший син сільського коваля Якова Чумака з трьох братів (Микола, Михайло, Серьога), проходить усі кола внутрішньої тюрми НКВС — нічні допити, тортури, провокації підсадних, — намагаючись не зламатися й не підписати самообмову. Слідчих Багряний зобразив під їхніми реальними прізвищами: слідчого Сергеєва Андрій психологічно «розколює», користуючись тим, що того самого мучать нічні кошмари про побиття арештантів, а найтяжчого слідчого Донця йому вдається знешкодити, розігравши історію про спільне дисидентське минуле, дізнавшись деталі про нього від випадково зустрінутого в тюрмі спільного знайомого. Сама назва відсилає до євангельського Гетсиманського саду — місця передсмертної молитви Христа перед зрадою й стратою, — і цей біблійний підтекст перетворює конкретну слідчу справу на притчу про випробування людської гідності перед лицем абсолютного зла.
Багряний писав роман у 1948–1950 роках, і хоча в основі лежить його власний тюремний досвід, автор прямо застерігав від ототожнення себе з героєм — так само, як не варто ототожнювати його з Григорієм Многогрішним із «Тигроловів». Польський дослідник Юзеф Лободовський вважав, що «Сад Гетсиманський» перевершує силою вислову все, що дотепер було написано на цю тему, а західні критики окремо відзначали властиву Багряному здатність до «кошмарного гротеску» — гумору серед відчаю, оптимізму серед трагедії, — що не дає тексту скотитися в суцільну безвихідь. Роман став одним із двох найбільших комерційних успіхів автора на еміграції поряд із «Тигроловами» й перекладений багатьма європейськими мовами.
Людина біжить над прірвою
Назва: Людина біжить над прірвою
Автор: Іван Багряний
Видавництво: Стилет і стилос
Рік виходу оригіналу: 1965 (посмертно)
Жанр: Психологічний роман
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУМаксим Колот, головний герой роману, у 1943 році опиняється в буквальному розумінні між двома арміями — німецькою й радянською, — і між двома видами смерті, які обидві однаково байдужі до того, ким він є як особистість. На відміну від Григорія Многогрішного чи Андрія Чумака, за плечима яких лишається одне пекло — табір або тюрма, — Максим уже пройшов через конвеєр допитів, каторгу й поневіряння обох тоталітарних систем, і саме тому дослідники називають цей роман не так пригодницьким, як екзистенційним: тут немає ефектної втечі чи детально виписаної тортури, є лише людина, що біжить — у прямому й метафоричному сенсі — понад прірвою, з останніх сил відмовляючись у неї впасти.
Багряний написав твір одразу по війні, у 1948–1949 роках, перебуваючи в таборах Ді-Пі в Гарміш-Партенкірхені, проте за життя автора роман так і не побачив світ: його вперше надрукували лише посмертно, 1965 року, у видавництві «Україна» в Новому Ульмі й Нью-Йорку, з передмовою Валеріана Гришка. На відміну від Христового шляху до Голгофи, яким Багряний послідовно означує випробування своїх попередніх героїв, дорога Максима Колота, за спостереженням дослідників творчості письменника, веде не до смерті, а додому — до життя й свого роду воскресіння, що робить цей пізній роман найбільш стримано оптимістичним фіналом усієї табірно-таборової прози автора.
Маруся Богуславка. Огненне коло
Назва: Маруся Богуславка. Огненне коло
Автор: Іван Багряний
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1957 / 1953
Жанр: Роман, повість
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУУсупереч поширеній помилковій думці, «Маруся Богуславка» — це не переказ однойменної народної думи про дівчину-полонянку, а цілком сучасний роман про українську молодь 1941 року: дія розгортається в невеликому провінційному місті на тлі підготовки місцевого театру до постановки драми Михайла Старицького «Маруся Богуславка», і саме напруження й боротьба навколо цієї вистави стають призмою, крізь яку Багряний досліджує пробудження національної свідомості молодого покоління напередодні найбільших випробувань війни. Задум був значно масштабнішим: цей роман, написаний у 1952–1956 роках і опублікований 1957-го в Мюнхені під первісною назвою «Буйний вітер», мав стати першою книгою епопеї-тетралогії про долю української молоді в передвоєнні й воєнні роки, — але смерть автора не дала змогу завершити задум.
«Огненне коло» (1953) сам Багряний у примітці визначив як фрагмент четвертого, завершального тому тієї самої незакінченої тетралогії: це повість про трагедію Бродівського котла 1944 року — розгром Першої української дивізії «Галичина», коли, за словами дослідника М. Вірного, «один проти одного на чужому фронті, на рідній, чужинцями сплюндрованій землі, б'ються брати і сестри того самого народу». Таким чином, до цього видання увійшли лише перша та остання (у вигляді фрагмента) частини задуманої епопеї — початок і трагічний, хоч і неповний, фінал історії, середину якої світ так ніколи й не прочитає.
Людина біжить над прірвою. Морітурі. Розгром. Генерал
Назва: Людина біжить над прірвою. Морітурі. Розгром. Генерал
Автор: Іван Багряний
Видавництво: Апріорі
Рік виходу оригіналу: 1947–1965
Жанр: Роман, драматургія
ЗАБРАТИ ЦЮ ІСТОРІЮ ДОДОМУЦе третя книга серії «Класика української белетристики» видавництва «Апріорі», що об'єднує вже знайомий читачеві роман «Людина біжить над прірвою» з трьома значно менш відомими драматичними творами того самого періоду: «драматичною повістю» «Морітурі» (1947), «повістю-вертепом» «Розгром» (1948) і сатиричною п'єсою «Генерал» (1947). «Морітурі» — латинське «приречені на смерть» — досліджує межу між життям і смертю та вірою й розчаруванням у нелюдських умовах, тоді як «Розгром», побудований за традицією українського вертепу (народного лялькового театру з двоярусною сценою для «небесного» і «земного» планів дії), переносить цю ж проблематику у формат, що балансує між трагедією та гротескним фарсом; саме з «Розгрому» походить фраза, яку видавництво обрало епіграфом до всього тому: «Розп'яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають».
Об'єднання цих чотирьох різножанрових текстів під однією обкладинкою дає рідкісну нагоду побачити межі творчого діапазону Багряного — не лише як романіста, а і як драматурга, що працював із формами від камерної психологічної драми до сатиричної комедії й народного вертепу, — і саме ці менш тиражовані п'єси найкраще демонструють, наскільки свідомо й послідовно автор шукав нову форму для однієї наскрізної теми: людини, що відмовляється визнати свою приреченість, хай яким тоталітарним є режим, що цю приреченість їй нав'язує.
П'ять цих видань — не випадковий асортимент книгарні, а майже вичерпний зріз творчого шляху письменника, який жив на межі: між в'язнем і борцем, між Далеким Сходом і Баварією, між романом-документом і жанровим вертепом. Від конкретного, майже протокольного опису допитів у «Саду Гетсиманському» до символічного, незавершеного задуму епопеї про ціле покоління в «Марусі Богуславці» й «Огненному колі» — Багряний послідовно перетворював власний біографічний досвід катастрофи на літературну форму, здатну пережити і радянську цензуру, і власну передчасну смерть автора. Саме тому визнання, яке прийшло аж 1992 року, через двадцять дев'ять років по смерті письменника, виглядає не запізнілою чемністю, а закономірним завершенням історії людини, чиє ім'я в перекладі з власного псевдоніма означало барву незгасного опору.
Твори Івана Багряного можна знайти в каталозі книгарні На Переломі.
