Тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан» реалізувало, ймовірно, найамбітніший неанглійський видавничий проєкт довкола творчості Рея Бредбері — переклад близько двохсот його оповідань. Спершу, 2015 року, це були два масивні двотомники — «Все літо наче день один» (100 оповідань, том перший, у двох книгах по 576 сторінок) і «Все літо наче ніч одна» (том другий), — а з 2016-го видавництво почало паралельно випускати серію «Маєстат слова»: близько двадцяти кишенькових збірок обсягом від 176 до 528 сторінок, кожна названа за проривним оповіданням і укомплектована рештою тематично спорідникних текстів, перекладених окремими командами — Ірина Бондаренко, Анатолій Пітик, Богдана Плющ, Віталій Мюнхен, Олена Венгер, Марія Шурпік та ще з десяток імен, які по черзі змінюють одне одного від збірки до збірки. Паралельно існує інша лінія — серія «Чумацький Шлях» і «Горизонти фантастики» для великих романів («451° за Фаренгейтом», «Марсіанські хроніки», «Кульбабове вино»), частина з яких досі спирається на переклади радянської доби (Олександр Терех, Володимир Митрофанов, Євген Крижевич), а частина — на нові тексти 2019 року для пізніх творів на кшталт «Цвинтар для божевільних» чи «Зелені тіні, Білий Кит».
Це не просто маркетинговий факт для анотації — він напряму пояснює, чому українському читачеві Бредбері часто трапляється фрагментами, а не enциклопедичним корпусом: значна частина розділів «Марсіанських хронік» (1950) спершу виходила окремими оповіданнями в журналах на кшталт «Planet Stories» ще до того, як Бредбері зібрав їх у роман, і саме тому ті самі тексти сьогодні можна зустріти і всередині роману, і як самостійні історії в збірках на кшталт «Месія» чи «Третя експедиція», описаних нижче. Бредбері писав саме так усе життя: не сюжетно вибудуваними романами з нуля, а мозаїкою окремих оповідань, які він потім склеював у більші структури — метод, застосований і до «Кульбабового вина» (1957), і до пізнього роману «Із праху посталі» (2001), що виріс із оповідання «Homecoming» 1946 року за майже шістдесят років.
Народився Рей Дуглас Бредбері 22 серпня 1920 року у Вокігані, штат Іллінойс, — містечку, яке під іменем Green Town («Зелене містечко») стане декораціями «Кульбабового вина», «Прощавай, літо!» і низки оповідань про родину Елліотів. Наприкінці 1932-го, за власними пізнішими спогадами письменника, циркового ілюзіоніста Містера Електрико він зустрів на роз'їзному карнавалі: той торкнувся хлопця наелектризованою шпагою і сказав «Живи вічно!» — епізод, який Бредбері десятиліттями називав моментом, що визначив його рішення стати письменником. 1934 року родина, рятуючись від безробіття часів Великої депресії, переїхала з Іллінойсу до Лос-Анджелеса; грошей на коледж не було, тому Бредбері замінив університет щоденними походами до публічної бібліотеки — практику, яку сам згодом жартома називав «своїм дипломом». Слабкий зір врятував (у буквальному сенсі, а не тільки художньо) його від призову на Другу світову війну, звільнивши час, який однолітки провели на фронті, для писання.
Дорога до визнання пролягала не через одне ім'я, а через щонайменше п'ять: у першій половині 1940-х Бредбері одночасно з власним підписом активно публікувався в неспеціалізованих журналах під псевдонімами Едвард Бенкс, Вільям Елліот, Д. Р. Банат, Леонард Дуглас і Леонард Сполдінг, а оповідання «Referent» (жовтень 1948, «Thrilling Wonder Stories») вийшло під спільним видавничим псевдонімом «Бретт Стерлінг», яким користувалися кілька авторів «Standard Magazines» одночасно. Показово, що прізвище одного з цих псевдонімів — Сполдінг — Бредбері згодом віддав своєму головному ліричному альтер его, дванадцятирічному Дугласу Сполдінгу з «Кульбабового вина»: ім'я, під яким він колись ховав власний голос, перетворилося на ім'я персонажа, що цей голос втілює найповніше. Перший професійний продаж стався 1941 року — оповідання «Pendulum», написане у співавторстві з Генрі Гассе, купив журнал «Super Science Stories»; перша повністю самостійна публікація, «The Piper», вийшла у «Thrilling Wonder Stories» на початку 1943-го, хоча в друк раніше встигло оповідання «The Candle» (листопад 1942, «Weird Tales») — журнал, куди Бредбері у цей період продав більшість своїх ранніх горор-текстів, згодом зібраних у першу книжкову збірку «Dark Carnival» (1947, видавництво Arkham House).
Перехід від пульпових журналів до літературного мейнстриму позначила публікація «The Big Black and White Game» у поважному «The American Mercury» 1945 року — оповідання того ж року передрукували в щорічній антології «The Best American Short Stories», що вперше поставило Бредбері поруч із авторами, яких пульп-спільнота не читала. «Марсіанські хроніки» (1950, видавництво Doubleday) закріпили цей статус остаточно, а «451° за Фаренгейтом» Бредбері написав буквально за дев'ять днів у друкарській кімнаті бібліотеки Пауелла Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі — на орендованій друкарській машинці за десять центів щопівгодини, витративши на весь роман 9 доларів 80 центів; в основі лежала раніша повість «The Fireman» (1951, журнал «Galaxy»). Після цього моменту псевдоніми більше не знадобилися: під одним-єдиним іменем Бредбері випускав по роману приблизно раз на п'ять років і майже щороку — нову збірку оповідань, аж до смерті 5 червня 2012 року в Лос-Анджелесі у віці 91 року; за кілька тижнів по тому NASA перейменувала місце посадки марсохода Curiosity на честь письменника — «Bradbury Landing».
Ключові книги українською
451° за Фаренгейтом
Пожежник Ґай Монтеґ, чия робота — спалювати книжки, а не гасити вогонь, змінюється після кількох розмов із сімнадцятирічною сусідкою Кларіс Маклеллан; паралельно розгортається лінія його дружини Мілдред, яка одного вечора влаштовує собі передозування снодійним настільки буденне для цього суспільства, що бригада з відкачування шлунка приїжджає без емоцій, а один із техніків палить сигарету просто під час процедури — одна з найчорніших сатиричних сцен роману. Капітан Бітті, начальник Монтеґа, обстоює цензуру не як нав'язану згори диктатуру, а як відповідь на власний запит публіки на необтяжливі розваги — нюанс, який популярні перекази роману регулярно спрощують до однозначної антиурядової алегорії. Фінал приводить Монтеґа до громади «книжкових людей» на чолі з Грейнджером за містом, яке невдовзі знищить ядерна війна: кожен із них запам'ятав напам'ять один текст, аби зберегти його; Монтеґ бере на себе Екклезіаста і Об'явлення.
Роман, написаний за дев'ять днів на орендованій машинці в бібліотеці Пауелла УКЛА за 9,80 долара, виріс із повісті «The Fireman» (1951, «Galaxy») і вперше вийшов друком у видавництві Ballantine Books 1953 року. Українською його переклав Євген Крижевич; видання «Богдана» виходить у серії «Чумацький Шлях». Сам Бредбері десятиліттями наполягав, що писав насамперед про руйнівний вплив телебачення на здатність читати й зосереджуватися, а не про державну цензуру як таку, — заява, яка ускладнює популярну репутацію роману як прямолінійної антицензурної притчі маккартистської доби.
Кульбабове вино
Літо 1928 року, дванадцятирічний Дуглас Сполдінг переживає раптове усвідомлення «я живий», збираючи дикий виноград із молодшим братом Томом; дідусь щоліта готує кульбабове вино, кожна пляшка якого — законсервований день конкретного літа. Сусід Лео Ауфман конструює «Машину щастя», яка ламається, щойно виявляється, що досконале щастя, законсервоване в апараті, робить звичайне життя нестерпним порівняно з ним; смерть старого полковника Фріліґ забирає з собою єдиний живий зв'язок містечка з Громадянською війною і часами Баффало Білла, а паралельним темним мотивом через книжку проходить Самотній — нічний душитель, що ховається в яру.
Український переклад Володимира Митрофанова вперше вийшов у «Богдана» 2011 року (328 сторінок, серія «Горизонти фантастики»), пізніше книжку перевели до серії «Чумацький Шлях». Роман зібраний із окремих оповідань, які Бредбері писав протягом 1940–50-х років, — метод, який він повторить і для «Марсіанських хронік», і для пізнього «Із праху посталі». Великий фрагмент рукопису, присвячений війні хлопчаків проти дорослих за контроль над часом, автор вилучив і не публікував понад п'ятдесят років, аж поки не розгорнув його в самостійний роман «Прощавай, літо!» (2006) — один із найдовше відкладених сиквелів в американській літературі.
Холодний і теплий вітри
Заголовне оповідання «The Cold Wind and the Warm» (1964, журнал «Playboy») розгортається в ірландському селі, куди прибуває голлівудська знімальна група, — контраст між місцевим пабним дотепом і зовнішнім лиском кіношників відображає власний досвід Бредбері 1953–1954 років, коли він писав сценарій екранізації «Мобі Діка» для Джона Г'юстона й місяцями жив в Ірландії.
Українське видання «Богдана» (серія «Маєстат слова», 2017, 240 сторінок) збирає кілька текстів саме з цього ірландського періоду творчості, розкиданих у оригіналі по різних англомовних збірках на кшталт «The Machineries of Joy» (1964). Це радше комічна й анекдотична грань Бредбері, ніж звична дистопійна чи ностальгійна, — і саме тому ця збірка є хорошою протиотрутою для читачів, які знають автора виключно за «451°» чи «Марсіанськими хроніками».
Із праху посталі
Тімоті Елліот — єдина смертна дитина у Домі, де на щорічне осіннє Возз'єднання злітається ціла родина давніх надприродних істот: дядько Айнар, який здатен літати завдяки крилам; мумієподібна матріарх «Тисячоразова прабабуся»; кузина Сесі, що подорожує, вселяючись у свідомість будь-якої живої істоти. Саме Тімоті, через свою смертність і здатність пам'ятати, доручають вести хроніку Родини — сюжетний хід, що перетворює роман на елегійний підсумок міфології, яку Бредбері збирав по оповіданню упродовж чотирьох десятиліть, починаючи з «Homecoming» 1946 року.
Українською роман переклала команда з п'яти перекладачів — Анатолій Пітик, Дар'я Миколенко, Катерина Пітик, Марія Шурпік і Марта Томахів. Задум зародився ще у 1940-х як спільний ілюстрований проєкт із карикатуристом Чарльзом Аддамсом (майбутнім автором родини Аддамсів), який тоді не відбувся; лише 2001 року, у видавництві William Morrow, Бредбері нарешті об'єднав розкидані десятиліттями оповідання в цілісний роман — тобто книжка йшла до друку майже 55 років від першого написаного фрагмента.
Відьомські двері
Збірка «Маєстат слова» (2017, 208 сторінок) об'єднує дев'ять оповідань: «Пам'ятаєш Сашу?», «Вітер», «Коротка подорож», «Благословіть мене, грішного, отче!», заголовне «Відьомські двері», «Людина-картинка», «Мрець», «Фіннеґан» і «„Східним експресом” на північ» — перекладені Іриною Бондаренко, Оленою Венгер, Богданою Плющ, Віталієм Мюнхеном, Анатолієм Пітиком і Катериною Грицайчук.
Наскрізний мотив збірки — поріг як буквальний портал: у «Вітрі», одному з найвідоміших включених текстів, надприродний вітер полює по всій планеті за людиною, яка колись його образила, вриваючись у дім героя саме через двері й вікна. Цей інтерес до домашньої архітектури як місця вторгнення непоясненного прямо перегукується з міфологією родини Елліотів із «Із праху посталі» — двері в обох випадках функціонують не як межа приватного простору, а як його вразливе місце.
День повернення додому
Збірка виносить в український текст оповідання «The Homecoming» (1946) — саме той первісний текст, з якого за 55 років виросте роман «Із праху посталі»: юний Тімоті спостерігає, як на родинне свято зліта(ю)ться крилаті та інші неможливі родичі, і соромиться власної буденної, безсилої смертності на їхньому тлі. Уперше оповідання вийшло в журналі «Mademoiselle» в жовтні 1946-го, добірку для якого як запрошений редактор укладав Трумен Капоте.
Українське видання «Богдана» (Маєстат слова, 2016) варто читати саме як точку відліку: маючи перед очима оригінальний текст 1946 року окремо від роману, який його зрештою поглинув і розширив, можна буквально виміряти, скільки саме Бредбері додав до історії Елліотів за наступні півстоліття.
Екзорцизм
Це один із найтовщих томів усієї серії «Маєстат слова» — 528 сторінок (Богдан, 2016), що зібрали широкий пласт психологічно темніших оповідань Бредбері про провину, нав'язливі стани й неможливість відпустити минуле; заголовок тут радше метафоричний, ніж буквальний — йдеться не про вигнання демонів у релігійному сенсі, а про той самий регістр тривоги, який пронизує його ранню прозу для «Weird Tales».
Через такий обсяг це фактично найбільша окрема брама в україномовному каталозі «Богдана» до величезного, досі лише частково канонізованого масиву горор-оповідань Бредбері 1940-х років, більшість із яких раніше ніколи не перекладалася українською і залишалася розкиданою по давно забутих номерах пульпових журналів.
Лід і вогонь
До збірки (Маєстат слова, 2016, 296 сторінок) увійшли «Калейдоскоп» (1949) — астронавти, розкидані вибухом ракети в порожнечі космосу, залишаються на радіозв'язку одне з одним, аж поки один із них свідомо обирає останніми словами втішити товариша; «Ні дня, ні ночі»; «Вічний дощ» (1950) — люди, що застрягли на Венері під безкінечним дощем, шукають легендарний «Сонячний купол»; «Все літо наче день один» (1954) — дівчинка Марго, єдина на Венері, хто пам'ятає сонце, якої заздрісні однокласники замикають у шафі саме на ту єдину годину раз на сім років, коли дощ припиняється; і заголовна повість «Лід і вогонь» (1946, спершу «The Creatures That Time Forgot») — люди на опроміненій планеті, чиє повне життя, від народження до смерті, вкладається у вісім днів, і герой Сім намагається встигнути до похованого корабля, перш ніж скінчаться його власні вісім днів.
Переклали збірку Сергій Стець, Богдан Стасюк, Ірина Бондаренко, Олена Кіфенко, Марія Шурпік, Ольга Радчук і Марта Щавурська. Книжка фактично працює як огляд «планетарної» прози раннього Бредбері до того, як домінантною декорацією для нього стане Марс: Венера — вологий, ворожий світ без сонця — повторюється тут у кількох текстах одразу, лишаючись помітно менш обговореним пластом його бібліографії, ніж марсіанський цикл.
Майже кінець світу
Заголовне оповідання «Almost the End of the World» (1957, зі збірки «The Machineries of Joy») описує маленьке містечко, яке через сонячну активність на кілька днів втрачає телесигнал: сусіди повертаються до живого спілкування, ганкового посиденьок і забутих ритуалів громади — аж поки сигнал раптово не відновлюється, і містечко з очевидним полегшенням тікає назад до екранів, відмовляючи історії в очікуваній антителевізійній моралі.
«Богдан» видав збірку 2017 року (Маєстат слова, 352 сторінки). Оповідання написане за шість років до «451° за Фаренгейтом» і працює майже як його комічне дзеркало: та сама тривога щодо телебачення, що витісняє живу спільноту, тут подана не як дистопійна екстраполяція, а як гірка провінційна комедія звичаїв.
Марсіанські хроніки
Епізодичний роман-хроніка про освоєння Марса людством: Першу й Другу експедиції знищують телепатичні марсіани (екіпаж Другої гине, коли його приймають за галюцинацію мертвих родичів — сюжет, дзеркальний до історії Третьої експедиції, описаної нижче); одинак Спендер повстає проти власного екіпажу за вульгаризацію й засмічення марсіанських руїн; земна ядерна війна змушує колоністів покинути планету; фінальна замальовка «Мільйоннолітній пікнік» завершується тим, що батько каже дітям — марсіани тепер вони самі.
Класичний український переклад Олександра Тереха, Володимира Митрофанова та Євгена Крижевича вперше вийшов у київському видавництві «Дніпро» 1988 року (590 сторінок), пізніше «Богдан» перевидав його в серії «Чумацький Шлях». Частина розділів-хронік спершу друкувалася окремими оповіданнями в журналах ще до того, як Бредбері 1950 року остаточно зібрав їх у роман, — саме тому ті самі тексти під оригінальними датами й назвами зринають і в інших книжках серії «Маєстат слова», зокрема в «Месії» нижче.
Месія
Заголовне оповідання «The Messiah» (1971) — старий католицький священник отець Найвен щороку на Марсі зустрічає істоту, здатну прибирати подобу будь-якої релігійної постаті, яку найбільше прагне побачити конкретна людина; зав'язується напружений теологічний діалог про етичність такого імітування божественного заради розради.
Крім заголовного тексту, до збірки (Богдан, 2017, 320 сторінок) увійшли кілька справжніх розділів «Марсіанських хронік», перевидані як самостійні оповідання під первісними журнальними назвами й датами — «Лютий 1999: Ілла», «Червень 2001», «Квітень 2005: Ашер II» (колоніст Вільям Стендаль мстить марсіанським цензорам фантастики через будинок-автомат за мотивами По) — у перекладах Богдани Плющ, Віталія Мюнхена, Олександра Тереха, Олени Венгер і Галини Михайловської. Такий вибір унаочнює факт, який легко упустити, читаючи лише зшитий роман: кілька найсильніших розділів «Хронік» існували й читалися як завершені самостійні історії за роки до того, як Бредбері вирішив зібрати їх в одну марсіанську хроніку.
Нехай усі уб'ють Констанс
Третій і завершальний роман «Трилогії смерті»: безіменний оповідач-письменник (альтер его молодого Бредбері) та його друг, зганьблений колишній детектив Елмо Крамлі, у Венеції-Біч 1960-х розслідують зникнення старіючої зірки німого кіно Констанс Реттіган, яка залишила по собі десятиліттями старий телефонний довідник із закресленими іменами — схема, що, схоже, позначає, хто наступний має померти.
Український переклад Юрія Вітяка (Богдан, 2019, 208 сторінок) завершує трилогію, розпочату «Смерть — діло самотнє» (1985, переклад Митрофанова) і продовжену «Цвинтарем для божевільних» (1990, переклад Олександра Мокровольського, 2019, 384 сторінки). Бредбері випустив цей завершальний том 2003 року — вісімнадцять років по тому, як почав трилогію, у віці 83 років, що робить її одним із найдовших за часом виконання наративних проєктів у всій його творчості поряд із міфологією родини Елліотів.
Пограймося в отруту!
Заголовне оповідання «Let's Play 'Poison'» (1946, «Weird Tales») будує тривогу не через відкритий жах, а через дедалі виразнішу неправильність шкільного вчителя, який нав'язливо контролює дитячу гру за правилами, зрозумілими лише йому самому, — діти відчувають, що якась межа вже порушена, але не можуть назвати, яка саме.
Видання «Богдана» (Маєстат слова, 2017, 240 сторінок) репрезентує ранній період Бредбері часів «Weird Tales», що згодом ляже в основу збірки «Dark Carnival» (1947): дитяча жорстокість і доросла загроза трактуються тут з однаковою серйозністю — регістр, що прямо передбачає карнавально-дитячу територію «Щось лихе насуває» шістнадцять років по тому.
Прийми вітання і прощай
Заголовне оповідання «Hail and Farewell» (1953) — Віллі, чоловікові за сорок, назавжди застряглому в тілі дванадцятирічного хлопчика, доводиться щодекілька років переїжджати з міста в місто, дозволяючи бездітним парам неофіційно «усиновлювати» себе, доки незмінне обличчя не викриє його й не змусить знову їхати геть.
Богдан видав збірку 2016 року (Маєстат слова). Історію часто читають як найпряміший роздум Бредбері про ціну вічного дитинства — тему, яку в «Кульбабовому вині» він трактує як диво, а тут перевертає в майже прокляття: нездатність Віллі старіти якраз і позбавляє його вкоріненості й безперервності, на яких тримається літо Дугласа Сполдінга в Green Town.
Прощавай, «Лафаєт»!
Заголовне оповідання «The Lafayette Escadrille» (1988, зі збірки «The Toynbee Convector») — американець у Франції 1950-х розшукує старого льотчика ескадрильї «Лафаєт», добровольчого американського авіазагону, що воював за Францію ще до вступу США у Першу світову, аби дізнатися долю товариша, який колись не повернувся з бойового вильоту.
Видання «Богдана» (Маєстат слова, 2017) містить одинадцять оповідань за даними видавця, перекладених, зокрема, Оленою Кіфенко, Іриною Бондаренко, Марією Шурпік, Богданою Плющ і Віталієм Мюнхеном. Це одне з небагатьох прямих звернень Бредбері до задокументованої воєнної історії, а не до фантастичної чи науково-фантастичної метафори, — відображення його довічного захоплення ранньою авіацією.
Прощавай, літо!
Прямий сиквел «Кульбабового вина»: тієї ж осені Дуглас Сполдінг і друзі ведуть напівжартівливу «війну» проти містечкових стариків на чолі з доглядачем ратушного годинника Квотермейном за контроль над самим часом — молодість намагається зупинити годинник, старість — утримати його хід.
Богдан видав переклад 2016 року (336 сторінок), над яким працювала команда на чолі з Володимиром Митрофановим — разом із Сергієм Стецем, Богданом Стасюком, Іриною Бондаренко, Оленою Кіфенко, Мартою Томахів, Дмитром Стельмахом та Оленою Венгер. Цікавий текстологічний нюанс: сам Митрофанов переклав короткий самостійний фрагмент цього ж матеріалу українською ще 1988 року, задовго до того, як Бредбері розгорнув вилучені розділи «Кульбабового вина» у повноцінний роман, — той фрагмент 1988-го вийшов як додаткове оповідання до київського видання «Марсіанських хронік» («Дніпро»), тобто українські читачі технічно скуштували «Прощавай, літо!» на вісімнадцять років раніше за англомовних.
Смерть — діло самотнє
Перший роман «Трилогії смерті»: безіменний молодий автор пульпових оповідань у Венеції-Біч 1949 року під зливою знаходить тіло в затопленій цирковій левовій клітці, і коли поліція списує це на нещасний випадок, сам розпочинає розслідування разом із меланхолійним детективом Елмо Крамлі, розплутуючи низку смертей, пов'язаних із приреченими на знесення пам'ятками старої Венеції. Бредбері присвятив роман своєму багаторічному літагенту Донну Конгдону, а також пам'яті Реймонда Чандлера, Дешіла Хеммета і Джеймса М. Кейна — прямих попередників у жанрі крутого детективу.
Український переклад Володимира Митрофанова датується 1988 роком — напрочуд близько до англомовної публікації 1985-го як на радянську перекладацьку практику; видання «Богдана» вписує цей самий переклад у трилогію поряд із «Цвинтарем для божевільних» і «Нехай усі уб'ють Констанс». Книжка фіксує повернення Бредбері, після десятиліть фантастики, до крутого детективного письма, яке він практикував ще для журналів кримінального пульпу 1940-х (пізніше зібраного у збірку «A Memory of Murder», 1984).
Третя експедиція
Оповідання виходило також під альтернативною назвою «Mars Is Heaven!» (1948), перш ніж стати четвертим розділом «Марсіанських хронік». Капітан Джон Блек та його екіпаж, приземлившись на Марсі, з подивом виявляють точну мініатюрну копію Green Town часів раннього дитинства Бредбері — заселену постатями, які виглядають як покійні родичі й друзі дитинства самих астронавтів і звертаються до них на ім'я. Історія поступово (хоч і не остаточно в межах самого тексту) натякає, що містечко — телепатична пастка марсіан, які прочитали найвразливіші спогади прибулих і використали їх проти них самих.
Уперше оповідання вийшло в журналі «Planet Stories» влітку 1948-го під назвою «Mars Is Heaven!» і належить до найчастіше антологізованих самостійних текстів Бредбері саме тому, що працює як завершена горор-історія і поза межами «Хронік», — імовірно, тому «Богдан» видав його окремим томом «Маєстат слова», а не лише в складі зшитого роману.
Усмішка
Заголовне оповідання «The Smile» (1952) — у постапокаліптичному майбутньому, ворожому до мистецтва й минулого, натовп на міському майдані ритуально плює на останню відому репродукцію «Мони Лізи» перед тим, як її знищити; хлопчик Том потай рятує відірваний клаптик картини — саму усмішку — замість того, щоб приєднатися до колективного шаленства. До того ж тому увійшли «Коса» («The Scythe») і «Туманний горн» («The Fog Horn», 1951 — історія про самотнього морського монстра, який відповідає на поклик маякового горна, сплутавши його з голосом самиці; саме це оповідання надихнуло фільм «Звір із глибини 20 000 сажнів», 1953).
«Богдан» видав збірку 2016 року (368 сторінок), переклали, зокрема, Ярослав Веприняк («Усмішка»), Марта Томахів («Коса») і Богдан Стасюк («Туманний горн»). «The Smile» регулярно вивчають поруч із «451° за Фаренгейтом» як інше велике висловлювання Бредбері про культурну пам'ять та іконоборство — той самий страх цивілізаційної амнезії, який роман розгортає на цілу книжку, тут стиснутий до кількох сторінок.
Щось лихе насуває
Джим Найтшейд і Вілл Голловей, народжені з різницею в одну хвилину по обидва боки півночі 30 жовтня, зустрічають мандрівний цирк «Пандемоніум-шоу тіней» Куґера і Дарка, що прибуває в Green Town глупої осінньої ночі; головна атракція — карусель, яка з кожним обертом старить чи молодить вершника на рік залежно від напрямку обертання, — містер Дарк використовує, щоб заманювати й поневолювати містян через їхні приховані жалі про власне старіння.
Богдан видав переклад 2017 року (208 сторінок). Батько Вілла, Чарльз Голловей, бібліотечний сторож середніх літ, який спершу соромиться власного звичайного тіла поруч із обіцянками цирку, стає справжнім протагоністом фіналу — перемагає містера Дарка не силою, а неприхованим сміхом і любов'ю до сина. Роман виріс із кіносценарію, який Бредбері написав ще 1948-го на замовлення Джина Келлі, — режисер роками безуспішно шукав фінансування, аж поки Бредбері не переробив матеріал у цей роман 1962 року.
Разом ці двадцять книжок — не розрізнений каталог, а видимий зсередини метод одного письменника: Бредбері майже ніколи не писав романів у класичному розумінні, а збирав їх десятиліттями з окремих оповідань, написаних для пульпових журналів, — і саме тому україномовний проєкт «Богдана», що розклав ці ж тексти назад на складові у форматі «Маєстат слова», випадково відтворює справжню, нелінійну історію того, як ці книжки взагалі виникли.
Твори Рея Бредбері можна знайти в каталозі книгарні На Переломі.
